сергій бабкін – ще осінь зовсім молода
бачу вирій душі
що його лише раз надивитися можна –
то осінь людська коли облітає волосся і одяг
а найпершими – очі
/ q.
.  .  .

вона знову просинається від власного крику. в повітрі повисли розриваючі на частини, відчайдушні ноти її власного голосу, що розпилюють навпіл темноту її кімнати.
ні, будь ласка, будь зі мною, не закривай очей, не полишай мене! прошу тебе, не закривай!  будь зі мною!
в своїй долоні вона привидом відчуває його все ще теплу руку, яку стискала до останнього. за яку намагалася витягнути свого любого тома з того світу. та він уже перейшов межу. він відлетів, лишивши її одну. заплакану. розідрану на частини. з кров'ю на руках, зі сльозами на щоках та з всепоглинаючою дірою всередені.  він полишив її, подарувавши перед тим надію на спасіння.
та війна нікому не лишає надії. війна роздирає тебе на шматки, проникає під саму твою шкіру своїми голками. вона тепер назавжди з тобою. вона тепер назавжди в твоїй голові. в твоїй спогадах. ти можеш забути про спокійний сон.
вона мілко тремтить, хапаючсь за краї простирадла, наче це може допомогти їй не впасти в ту безодню, що породили її нічні кошмари. вона тихо задихається, їй мало повітря і в горлі застрягнув залізний ком.
кімната розривається від її сліз і здавленого плачу. світ розривається від мільйонів інших таких марних сліз, що несуть разом із собою ночні кошмари.
бо вони не забудуть. уже ніколи.

їй осінь врізається голками в саме серце. в голові зринають спогади минулих років. в голові зринає та сама, найхолодніша осінь вісімнадцятого року. коли в її шпиталь, уже не польовий, а місцевий, привезли тома. її тома. з закривавленною головою. без руки. вона пам'ятає занадто чітко як різко він дихав. як хапався за повітря як за останню ниточку. як боровся за життя. як вона боролась за його життя разом із лікарями. як він стискав її руку. спершу сильно. а потім все слабше і слабше. поки зовсім не випустив.
перед очима все розмивається і вона стирає зі щоки сльозу, котору більше ніколи не буде здатна стримати. вона ніколи не забуде цього. ніколи не забуде його останнього подиху. ніколи не забуде, як закрились його очі, і як востаннє він подивися на неї.
вона ніколи не зможе викинути цього зі своєї голови, зі свого серця.
він буде до скону приходити до неї у снах. у холодних, темних снах. бо у них більше немає майбутнього. у них більше немає надії.
війна дістала свого холодного меча і відсікла все. відрізала всі пов'язуючі нитки. порубала надії і плани. понівечила усмішки, вирізавши на лицях страшні гримаси. війна пройшлясь кров'яною доріжкою від багатьох будинків, погасивши там світло надовго.

їй холодно в цьому будинку одній. вона кутається у шерстяні шарфи, але цього недостатньо. вона шиє на замовлення і рідко виходить зі своєї нори. там кожна горизонтальна поверхність заставлена фотографіями. її будинок - храм її минулого. храм минулого, де більше немає місця майбутньому. лише існуванню. пустому існуванню.
вони з томом купили цей будинок якраз перед війною. він - успішний журналіст. вона - хай і не найзнатнішого походження, проте не із бідного роду. вони мали одружитися двадцять третього жовтня. проте у двері постукала війна. а вони необачно відчинили. необачно пустили до свого дому. і вона випалила все дотла. том відстрілювався десь там на фронті. вона молилась за його душу кожну хвилину, повторюючи благальну молитву у своїй голові без перерви. вона перев'язувала ранених, тримала їх за руку та обіцяла, що все буде добре. брехала деколи, звісно. відчувала на губах солоний присмак сліз. але так було треба. так просто було і цього було не змінити.
поки, в кінці-кінців, вона не опинилась біля ліжка. тримала його за руку так, як і тих солдатів до нього. так само обіцяла, що все буде добре. і так само відчувала присмак сліз, проте уже гіркий. гіркий смак і ріжуча біль десь в лівому боці піт гратками ребер.
вони вийшли з того невеличного затишного дому разом, тримаючись за руки і наївно віруючи у щасливий кінець.
вона зашла в темний і холодний будинок одна. з коробками згадок в руках, щоб більше ніколи не бачити світла.

вона шиє на замовлення і майже не говорить. за її спиною шелестить шепіт. адже як так. раніше така життєрадісна і бойова. зараз закутана в шерстяні шарфи, темна і похмура, з пустим поглядом і привидом посмішки. сидить в своєму будинку, обставивши його фотокартками, збудувавши свій власний меморіал.
люди шепочуться, та вона, щільніше кутаючись у шерстяну  хустку на плечах, прямує на зустріч. зустріч таких же як і вона - колишніх польових медсестер, що просинаються від власного крику вночі. таких, як вона - що знають про той солоний і гіркий присмак на губах.
вона слухає розповіді і, о боже, їй стає трохи легше. вона блукає поглядом навруг та не бачить знайомих лиць. так навіть карще.
вона все ще стоїть зачаровано, як хтось зачіпає її плечем, вибачається і швидко біжить далі.
їй здається, що вона бачить себе. таку саму сутулу, опустошену, з тим залізним комом в горлі і сльозами, що неможливо контролювати.
вона і сама того не розуміє, але швидко іде слідом. і ледь торкається ліктя того тікаючого власного відображення.
- ви... ви не бажаєте випити кави? я думаю, що кава вам не завадить. мені теж. давайте сходимо в мою ледь не сказала нашу улюблену кав'ярню.
голос звучить незвично після довго мовчання. і ледь бринить.
вона дивиться в заплакані очі жінки напроти неї. вона дивиться в свої очі.
мовчки вони ідуть в кав'ярню, що на іншому боці вулиці. дві переламані війною жінки. з такими різними і такими схожими долями.
вони сідають за стіл і їм приносять меню.
вона замовляє каву по-ірландськи. улюблену каву тома.
на губа з'являється той самий гіркий присмак.
вона щільніше замотується в хустку.
- небезпечно проводити цей день наодинці. я знаю.
голос звучить тихо. але вона знає, що її нова знайома чує її. точно знає, бо бачить по її очах.
знає, що її теж розривають внутрішні крики, які ніколи не вирвуться на волю.